Совість

Совість. Я пробую це слово на смак.  Що таке совість? Хто вона взагалі така, ця совість? Вона хоч існує? Про це варто пофілософствувати.

Для мене совість - це тоненький голосочок у нетрях душі, що іноді нагадує про себе. Іноді. А коли й зовсім не замовкає. Цей голос не дає мені спокійно спати, спокійно жити. Ці докори сумління змушують, хочеш ти цього чи ні, задуматися над правильністю. 

 Чи правильно я вчинила? Чи правильно я живу? Можливо, все моє життя - помилка?  

 Але звідки ця пані може знати, що правильно, а що ні? На жаль, я не маю відповіді на це запитання. 

 Совість у кожного своя.

Хоча.. У більшості людей її просто нема. Таких людей називають безсовісними. Совість диктує свої правила. І цей тоненький голосочок, який приглушується потоком думок і шленим темпом життя, все ж ясно дає про себе знати. 

Та деяким людям чи то чхати на неї та її шепіт, який звучить наче крик, чи вміють  з нею домовлятися. Можливо, вона не у всіх є, ця совість? Хоча ні, не так. Взагалі є хоч одна людина з чистою совістю?

 На мою думку, людина двавдцять першого століття вбила її у собі. Совість потрібно виховувати. Щодня. Титанічною працею.

 Чи з нею народжується кожен? І в один день вона прокидається, так і не заснувши до кінця життя? Виникає питанння:  чийого життя? Совість не вічна?  Має обмеження по використанню? Чи одного дня вона просто опускає руки і помирає в тій чорній, заплямованій душі , де навіть совість, ця біла пані, не може вижити?

 Але хіба відсутність совісті це погано? Погано? А для кого? Для нас? Так людям ще краще жити без неї. Адже щодня  в голові не лунає цей бридкий голос, який змушує робити по-своєму.

 Які люди необхідні суспільству? 

 Мабуть, такі ж, як і суспільство. Безсовісні.

Та чим більше я думаю про цю білу пані, тим більше виникає запитань, і тим менше відповідей.

 Але ж совість у кожного своя..