Про що я думаю наодинці

 Хочу відразу попередити, що все написане мною тут і зараз ґрунтується лише на власному досвіді, фільмах та книгах.

 Самотність – це круто. От справді. Ти можеш чути власні бажання, знати свої страхи та й, взагалі, поговорити із собою.

 Але люди вперто бояться її. Бо ніхто не хоче знати правду про себе.

Людині не може бути сумно наодинці із собою, але якщо це все ж трапилося, що ж, вітаю - вам варто себе боятися.

 Коли я залишаюся тет-а-тет зі своїм внутрішнім «я» воно ніяк не замовкає. Факт, що я залишилася сама, дає змогу скинути з себе маски, які одягала протягом дня, та нарешті просто бути собою. Я даю шанс своїй внутрішній Насті. Саме тому, коли двері зачиняються, і приходить розуміння того, що залишилася наодинці, відразу з’являється купа ідей та повна готовність змінюватися. Почати бігати, зробити новий манікюр, завести кота, змінити свій стиль та стиль свого життя. Водночас, хочеться всього і нічого. Мене роздирає бажання почитати книгу, переглянути старий  фільм чи просто лягти на підлогу й годинами дивитися в стелю.
Хочеться ввімкнути гучну музику та дати вихід своїм емоціям. Хочеться почути тишу. А вона має власні ноти. І якщо я все ж змогла вловити їх, то відчуваю ностальгію. О, пам’ятати - це водночас найпрекрасніша та найогидніша річ на світі, яку тільки може відчувати людина. Це тортури. Іноді вони солодкі, але частіше - гірше отрути.

 От ти просто дивишся у стелю, а згадуєш, як в далекому 2011 так і не змогла сказати «привіт» хлопцю, який подобався. Тоді мозок починає порціями видавати всі ті незручні моменти, які тільки були в мене від народження.

 Все. Механізм запущено. Це неможливо зупинити, і вечір вже не врятувати.

 Потім в один момент ти відчуваєш весь тягар мрій, яким так і не судилося збутися (але досі продовжуєш мріяти).

 Після цього філософствую. А як би склалося моє життя, якби я не зустріла саме цих людей, які мене зараз оточують? Чи,можливо, сіла не на той потяг.

  А як на рахунок того, щоб було б, якби я народилася 19, а не 18 березня?

  А відповідь є. Просто я б зараз не сиділа на підлозі й не писала це.

 Йдемо далі.

 Потім проживаю ще одне життя перед сном.

  Тільки ідеальне.

 Я сама вибираю події, які мають трапитися. Але в житті так ніколи не буває, і часто доля безжально вносить свої корективи. Тому досі ідеальне життя  тільки перед сном.

 Вдень, коли не так глибоко копаюся в собі, мої мрії більш приземлені. Просто про них думаю я, а не Вона. Всього лиш отримати хорошу освіту, знайти того єдиного, влаштуватися на роботу, створити сім’ю. Але це не мрії, а план, за яким  маю прожити життя. Найсокровенніше знає Вона, і лиш Вона.

 У фільмах, коли людина залишається тет-а-тет із собою, то бере бокал червоного вина, йде на терасу та слухає шум морського прибою. В якийсь певний  момент вона проводить внутрішній монолог із собою, і це дає їй сили. Звучить досить ідеально, чи не так?

 Але в житті так ніколи не буває. Ну, можливо, лише в тих, хто живе на березі моря.  Але точно не в мене. Бо в мені живуть дві різні людини, які різного прагнуть, по-різному говорять і майже ніколи не хочуть чути один одного.

  Гармонія з собою – це надто чудова річ, аби бути правдою.