Одного ранку я прокинулася і побачила, що перетворилася на

...клубок рудої шерсті.
Я легенько вкусила себе за хвіст, і коли відчула пронизливий дотик тоненьких зубчиків, то зрозуміла, що це не сон.
Кліпаючи своїми маленькими очима, я струсила рештки сну, але лисяча подоба залишилася.
Та як це можливо?
Звісно, іноді я помічала подібність до своєї Сари, але ніколи не відчувала потребу стати нею.

Я боялася себе.
Я боялася ту, що була в мені.
Я боялася ту, ким стала.
Як виявилося, вона знає мене краще, ніж я.

Хоча я стала рудою бестією, та коли злазила з ліжка, то не відчувала сили у своїх пухнастих лапках.
Моя хода була досить не впевненою, як на ту, що могла об хитрити весь світ.
Доки оглядала кімнату, звикала до лоскоту своїх чорних вус.
Двері на коридор були відчинені.
Я гордо метеляла своїм пухнастим хвостом, сплигуючи зі сходів.
Я відчувала себе володарем цього будинку.
Хоча, звідки в мені така впевненість, я не знаю. Мабуть, це щось тваринне. Вони завжди володіють Всесвітом, в той час, коли люди просто вважають себе володарями.

Я спустилася у вітальню. Батько сидів у кріслі і читав вранішню газету. Сари я ніде не бачила. Її їжа залишилася неторкнутою від учорашнього вечора. Він нічого не помітив.

Минув місяць.

Був теплий холодній вечір.
Я лежала в татка на колінах, і водночас вільно розпоряджалася своїм життям.
Я вже звикла, що як тільки його рука торкається хвоста, то моя шерсть піднімається  і я починаю фиркати.
Ні, я не хочу його образити. Просто він повинен навчитися мене поважати.
Я вже звиклася з думкою, що Сара – це і є я.
Просто Всесвіт вирішив зі мною погратися.
Просто Всесвіт вирішив пожартувати.
Щоправда, не дуже вдало.

 Але я аж надто полюбила свій пухнастий рудий хвіст.