Можете навіть не читати цю писанину. Я не скажу тут нічого нового, а тим паче  розумного. Це ж просто мої думки. І те, чим я живу.

 Загалом, чергова дурниця. 

Ви досі продовжуєте? Ну гаразд.

Ми потребуємо людей біля себе. І як би дивно це не звучало.

Знаєте, і це не завжди найрідніші. Ви їх майже не знаєте. Чи навіть й не зустрічали.

О, а вам знайоме відчуття, коли ти потребуєш біля себе людину, яку ніколи не зустрічав, а можливо й ніколи не зустрінеш? Але вона конче тобі потрібна. 

От ти просто готовий впустити її в свій Всесвіт, не боячись, що залишися без зірок.

Можливо це лиш в мене так, але я не можу довіряти людям,  які добре знають мене. Навіть якщо я їх вже давно прочитала і вивчила, як стару книгу. Ні, не можу віддавати таким людям частинки душі, оте своє - потаємне. Дурне та й годі.

Ні, я люблю віддавати свою душу незнайомцям. Просто так.

А ні, в обмін на зраду. Завжди.

Досі продовжую це робити: довірятися незнайомим людям. Бо лиш з ними я є такою відвертою і чесною. Лиш з ними я можу дізнатися, яка я дійсно. 

Перед різними ми ж різні, правда? І так дуже легко згубити себе.

Щоб нам не говорили, але нам потрібна віра. Ні, не рідних. Часом найнезначніша людина в твоєму житті може розпалити багаття твоєї мрії. От вона просто вірить. І цієї віри вистачило б на весь світ.

Дуже важливо десь там її зустріти. Людину, яка ніколи не дозволить здатися на половині шляху. Ні, не тому, що так вірить. Ти просто не маєш права її підвести. Хей, в тебе хтось повірив. У цьому бісовому світі в тебе ще хтось вірить. Так не підведи її! 

І знаєте, саме це не дозволяє мені зараз здатися, навіть не спробувавши. В мене ж ніхто не вірить окрім неї. Навіть батьки.
Ніхто, окрім неї.

Дякую, що ти з’явилася в моєму житті

Чорт, звідки це відчуття нікчемності?

День за днем все страшніше залишатися наодинці із собою. Я боюся своїх власних думок. Я боюся себе.

 День за днем я все більше потребую самотності.

 В моїй голові надто багато всього. Я навіть не можу викласти це на папері.  Чи  більше не хочу. Я ще не вирішила. А ні. Я більше не хочу, щоб мою писанину хтось читав. А того й гірше – розумів.  Бо це надто,- щоб твою душу читали незнайомці.

Я не хочу щоб хтось мене знав.

Хочу лиш загубитися у цьому Всесвіті. Зникнути та розчинитися. Мені чомусь надто багато болить. І як не старайся -  продовжує боліти. Це щодня забирає чверть мого життя.

 Щодня відчуваю, як зростає огида до самої себе. Ні, не ненависть. Відраза до себе. Своїх вчинків. Думок. До всього, що зі мною пов’язане. Я зрозуміла, що щось таки роблю не так. Але не зупиняюся. І навіть не хочу зупинитися. 

 Я так нікчемно проживаю своє безцінне життя. Мені соромно. 
 Але я ж нічого не буду змінювати на краще. Ні, я продовжу вбивати себе своїми ж думками.

 Тебе забагато в моїй голові. Я хочу поставити крапку у цьому всьому. Ті бісові три крапки не дають мені спокою. Знаєш, в середині мене досі щось обривається, коли я згадую про тебе. Скільки б «але» я не вислуховувала. Скільки б я не домовлялася із собою. Я боюся закохатися в тебе. Зі спогадів, які в мене ще є. І котрими я зараз живу. Бо коли я люблю, то це завжди щось більше.

Взагалі, чому я ще щось відчуваю?

Дике бажання зникнути.

Вечірній Львів чув безліч зізнань у коханні. І ви не прочитаєте тут нічого нового. Просто я закохалася у те, що й ви. У вечірній Львів. У його вулички. Запах запашної львівської кави теж викраде ваше серце. І байдуже, що ти ненавидиш каву. Львів без кави буде звичайним містом. Ні, красивим. Але вже не таким.

Про нього варто мріяти. Справді. І чим довше ти про нього мрієш, тим швидше закохуєшся. 

Моє серце Львів підкорив ще на вокзалі.
Люблю повертатися в старі міста. В них дуже легко закохатися.

 Але, знаєте, у Львові не можна жити. Ні, цього не потрібно робити у жодному разі. 

Тоді раптом кудись зникає магія з міста. І бруківка лиш дратує. І всі вулички ти вже знаєш. До нього не можна звикати.

Ні, це не правильно. Потрібно просто блукати  цим старовинним містом.

І ніколи не знати куди ти втрапиш. 

Але, куди б ти не прийшов, всюди будуть ті ж маленькі крамнички, запах львівського шоколаду та вуличні музиканти.

Ні, у  Львові не потрібно жити. Жити потрібно Львовом.

 Ровенські дівчата. Львівські хлопці. Так було завжди. Ще як тільки починалася наша історія. 

 4 імені. 2 хлопця. 2 дівчини. Думаєте, це звичайна історія любові? Ні, в жодному разі! 
 Цього було достатньо, щоб створити нашу історію – моє дитинство. Е ні, наше дитинство. Знаю, звучить дуже пафосно і водночас доволі ванільно. Але в тій дружбі дійсно було щось особливе. Щось більше, ніж спільна кров братів і сестер.

Та, зараз я можу сказати, що то закінчилося. Щоправда, я не знаю в який момент все обірвалося. Коли і куди зникла постійна залежність один від одного. В який момент ми припинили існувати як четвірка, і кожен став сам за себе. В який момент ми виросли.

Жодними словами не можна описати кінець. Будь чого. Байдуже, чи то дружби чи любові. У кінця немає слів. Ніколи.

Одного разу ми просто припинили говорити до ранку. І вдень теж зникла потреба розмовляти. 

Ми просто не змогли продовжити історію котрогось літа.

  Ми складаємося з безлічі маленьких історій. Вони і є моїм дитинством. Бо ці спогади налиті сонцем і мають запах щойно скошеної трави. Чи  сіна. Чи запах річки. Чи звук травневої зливи. Байдуже. Головне, що коли я згадую їх, то посміхаюся. 

  А ще ми можемо згадувати їх всю ніч і не змовкати.  Просто ніч має якусь свою магію, котра робить нас знову дітьми. І байдуже, стільки б часу не пройшло.

 Наше спілкування було лише в селі. Ми ніколи не спілкувалися поза його межами. Ми існували лише тут. Максим, Катя, Назар, Настя. Катя і Максим. Я і Назар. Так можна продовжувати вічно. Хоча це просто наші імена.

 Щоразу, коли поверталися сюди, то між нами було кілька хвилин(а то й годин) тиші. Ми ніколи не кидалися відразу в обійми. Ми мовчали. І придивлялися. І намагалися зрозуміти чи нічого не змінилося з нашої останньої зустрічі. Чи ми часом не змінилися. Чи досі існує наша дружба. І наш сміх. А доти – тиша.

 Дуже хочеться вірити, що наша історія ще не закінчилася. Ну або її продовжать наші діти. Або створять нову – свою.