Чорт, звідки це відчуття нікчемності?

День за днем все страшніше залишатися наодинці із собою. Я боюся своїх власних думок. Я боюся себе.

 День за днем я все більше потребую самотності.

 В моїй голові надто багато всього. Я навіть не можу викласти це на папері.  Чи  більше не хочу. Я ще не вирішила. А ні. Я більше не хочу, щоб мою писанину хтось читав. А того й гірше – розумів.  Бо це надто,- щоб твою душу читали незнайомці.

Я не хочу щоб хтось мене знав.

Хочу лиш загубитися у цьому Всесвіті. Зникнути та розчинитися. Мені чомусь надто багато болить. І як не старайся -  продовжує боліти. Це щодня забирає чверть мого життя.

 Щодня відчуваю, як зростає огида до самої себе. Ні, не ненависть. Відраза до себе. Своїх вчинків. Думок. До всього, що зі мною пов’язане. Я зрозуміла, що щось таки роблю не так. Але не зупиняюся. І навіть не хочу зупинитися. 

 Я так нікчемно проживаю своє безцінне життя. Мені соромно. 
 Але я ж нічого не буду змінювати на краще. Ні, я продовжу вбивати себе своїми ж думками.

 Тебе забагато в моїй голові. Я хочу поставити крапку у цьому всьому. Ті бісові три крапки не дають мені спокою. Знаєш, в середині мене досі щось обривається, коли я згадую про тебе. Скільки б «але» я не вислуховувала. Скільки б я не домовлялася із собою. Я боюся закохатися в тебе. Зі спогадів, які в мене ще є. І котрими я зараз живу. Бо коли я люблю, то це завжди щось більше.

Взагалі, чому я ще щось відчуваю?

Дике бажання зникнути.