Ровенські дівчата. Львівські хлопці. Так було завжди. Ще як тільки починалася наша історія. 

 4 імені. 2 хлопця. 2 дівчини. Думаєте, це звичайна історія любові? Ні, в жодному разі! 
 Цього було достатньо, щоб створити нашу історію – моє дитинство. Е ні, наше дитинство. Знаю, звучить дуже пафосно і водночас доволі ванільно. Але в тій дружбі дійсно було щось особливе. Щось більше, ніж спільна кров братів і сестер.

Та, зараз я можу сказати, що то закінчилося. Щоправда, я не знаю в який момент все обірвалося. Коли і куди зникла постійна залежність один від одного. В який момент ми припинили існувати як четвірка, і кожен став сам за себе. В який момент ми виросли.

Жодними словами не можна описати кінець. Будь чого. Байдуже, чи то дружби чи любові. У кінця немає слів. Ніколи.

Одного разу ми просто припинили говорити до ранку. І вдень теж зникла потреба розмовляти. 

Ми просто не змогли продовжити історію котрогось літа.

  Ми складаємося з безлічі маленьких історій. Вони і є моїм дитинством. Бо ці спогади налиті сонцем і мають запах щойно скошеної трави. Чи  сіна. Чи запах річки. Чи звук травневої зливи. Байдуже. Головне, що коли я згадую їх, то посміхаюся. 

  А ще ми можемо згадувати їх всю ніч і не змовкати.  Просто ніч має якусь свою магію, котра робить нас знову дітьми. І байдуже, стільки б часу не пройшло.

 Наше спілкування було лише в селі. Ми ніколи не спілкувалися поза його межами. Ми існували лише тут. Максим, Катя, Назар, Настя. Катя і Максим. Я і Назар. Так можна продовжувати вічно. Хоча це просто наші імена.

 Щоразу, коли поверталися сюди, то між нами було кілька хвилин(а то й годин) тиші. Ми ніколи не кидалися відразу в обійми. Ми мовчали. І придивлялися. І намагалися зрозуміти чи нічого не змінилося з нашої останньої зустрічі. Чи ми часом не змінилися. Чи досі існує наша дружба. І наш сміх. А доти – тиша.

 Дуже хочеться вірити, що наша історія ще не закінчилася. Ну або її продовжать наші діти. Або створять нову – свою.