Можете навіть не читати цю писанину. Я не скажу тут нічого нового, а тим паче  розумного. Це ж просто мої думки. І те, чим я живу.

 Загалом, чергова дурниця. 

Ви досі продовжуєте? Ну гаразд.

Ми потребуємо людей біля себе. І як би дивно це не звучало.

Знаєте, і це не завжди найрідніші. Ви їх майже не знаєте. Чи навіть й не зустрічали.

О, а вам знайоме відчуття, коли ти потребуєш біля себе людину, яку ніколи не зустрічав, а можливо й ніколи не зустрінеш? Але вона конче тобі потрібна. 

От ти просто готовий впустити її в свій Всесвіт, не боячись, що залишися без зірок.

Можливо це лиш в мене так, але я не можу довіряти людям,  які добре знають мене. Навіть якщо я їх вже давно прочитала і вивчила, як стару книгу. Ні, не можу віддавати таким людям частинки душі, оте своє - потаємне. Дурне та й годі.

Ні, я люблю віддавати свою душу незнайомцям. Просто так.

А ні, в обмін на зраду. Завжди.

Досі продовжую це робити: довірятися незнайомим людям. Бо лиш з ними я є такою відвертою і чесною. Лиш з ними я можу дізнатися, яка я дійсно. 

Перед різними ми ж різні, правда? І так дуже легко згубити себе.

Щоб нам не говорили, але нам потрібна віра. Ні, не рідних. Часом найнезначніша людина в твоєму житті може розпалити багаття твоєї мрії. От вона просто вірить. І цієї віри вистачило б на весь світ.

Дуже важливо десь там її зустріти. Людину, яка ніколи не дозволить здатися на половині шляху. Ні, не тому, що так вірить. Ти просто не маєш права її підвести. Хей, в тебе хтось повірив. У цьому бісовому світі в тебе ще хтось вірить. Так не підведи її! 

І знаєте, саме це не дозволяє мені зараз здатися, навіть не спробувавши. В мене ж ніхто не вірить окрім неї. Навіть батьки.
Ніхто, окрім неї.

Дякую, що ти з’явилася в моєму житті