Завжди було цікаво спостерігати за людьми на вокзалах чи в аеропортах.

Зараз пишу оце в потягу набитим людськими історіями.
Ви лиш уявіть скільки раз ці люди тонули в інших і скільки разів розбивали їхнє серце. А потім безжально намагалися його склеїти.

Повна вакханалія.
Ви бачите їх лиш в цю секунду. І, можливо, більше ніколи й не побачите серед натовпу. У вас більше не виникне бажання дізнатися хто чекає їх дома. Та й чи взагалі хтось чекає. О котрій вони прокидаються?
Можливо о п'ятій ранку, щоб вигуляти свого єдиного пса?

Йой, а ще цікавіші вечори. З ким вони їх проводять? Хто приходить у їхні сни, коли вони вже не взмозі боротити із втомою?

Дике бажання дізнатися про перше кохання дами з уже сивими скронями. Ну десь там, у дерев'яному будиночку, під акомпонимент потріскуючих гілочок в каміні. Чи просто розмовляти з нею до ранку. І на ґанку, за чашкою какао з маршмелоу,  лиш на долю секунди, але вона впізнає у вас свою молодість. 

Ви лиш на мить, але уявіть, як знайомство з кимось з них перевернуло б усе ваше життя.

Завжди хотіла хоч на день помінитися з кимось тілами.
(Чи
Можливо
Помінятися життями?)

А якщо я сяду в інши потяг? Ну з якого мене не чекать. Моє життя ж припине бути моїм. Я почну якесь інше. Чи не так?

На вокзалах у нас було стільки можливостей змінити життя, але ми свідомо відмовлялися, сідаючи в свій потяг чи автобус.