А в який момент ти припиняєш вірити в казку? В який момент ти припиняєш ловити язиком сніжинки, чимдуж бігти до замерзлої калюжі та  відраховувати дні до Нового року?

Ніч, у яку трапляються дива.
А ми більше не віримо в неї. Чи ж це ми не віримо в дива?

Та, сивого бородатого старигана не існує.

Але ж річ навіть не в ньому. Ні, тут річ зовсім в іншому. В нас.

Подейкують, що це просто дорослі не вірять у дива. Просто дорослі не вміють бути дітьми і решта таких дурниць. 

Але ж мені лиш 17. Я не є дорослим. І я вмію мріяти.

Та, отак щиро, отак наївно, я б навіть сказала ще по-дитячому.

 Виходить, що в мені щось змінилося за цей рік. За цей достобіса важкий рік.

Але ж  я знову хочу  із захопленням дивитися на сніг. Я хочу  зриватися з місця, та щодуху мчати до вікна, коли почую звуки салюту . І отак,  годинами спостерігати, як різнокольоровими вогнями палає небо.

Чому ця ніч більше не має тої магії, котрою володіла, коли я була дитям?

 Невже я стаю дорослим? Отаким занудним, сірим Дорослим?

Кепсько. 

 Більше я не закреслюю дні в календарі, щоб швидше настала та єдина ніч, в котру можна( а й навіть треба!) не спати. Зранку я не помчу до ялинки за своїм подарунком. Та й навіть якщо я загляну під неї, то ніц там не знайду.
Діда Мороза ж не існує. Це знають всі дорослі. Та й навіть дітлахи. Але вони продовжують вірити в нього. В того, хто щороку сипле лапатий сніг з неба.


Ялинка  чомусь стала для мене не більше, ніж деревом. Та, красивим, але просто зеленим деревом.

 В мені зникло бажання годинами дивитися на різдвяні вогники. Знаєш, ну коли швидко-швидко, а потім повільно? Раніше ж я приходила у захват від цього.

От тому то  зараз я, як ніколи, потребую дива. 

Ну і  хоч трохи снігу.