Лист у минуле

Тю, а більшої дурниці я й не бачила: писати листи в минуле. Ще й кому? Навіть не улюбленому песику чи першому коханню. Самій собі. Дурня та й годі. 

Я знаю, що цей лист ніхто вже не прочитає. Та його ж навіть нема куди відправляти. Чергова моя нісенітниця.

Гаразд, це просто формальність.

Отож, моя дорога еН.

Хоча, ні. Ніяка ти не дорога, люба чи ще якась мила дурня. Мені соромно за тебе. Серйозно, достобіса соромно за твої вчинки. А ще більше за думки. Ти надто багато думаєш. І думаєш геть не про те. Благаю, викинь їх зі своєї дурної голови. 

Єдине, що тобі потрібно знати : у тебе все вийде. 
Усе-усе.

Єдине, що тобі потрібно робити – це мріяти. 
Так щиро, так наївно, так по-дитячому. Дозволь їм зародитися у своєму серці. 
І все.
Мрії ж люблять збуватися.

Я не хочу нічого тобі казати. Я не хочу тебе змінити. Я лиш хочу показати тобі тебе. Чи себе. Господи, я вже сама заплуталася. 

Знаєш, іноді тебе потрібно взяти за шкірку, дати хорошого стусана і викрикнути в обличчя: ______________. Хм, гаразд, я ще не вигадала, що саме. Але, повір, це буде щось вельми образливе. І воно має подіяти.

Я не знаю якій собі пишу.
Скільки тобі, моя еН?

З кожним роком, днем чи навіть місяцем твої страхи змінювалися. І я вже не знаю який з них розвіювати.

Щоправда, я знаю, чим ти живеш. І про що ти мрієш.

Отож, моя ще-не-зіпсована 15-літня еН.

Хоча, а яка, власне, різниця? У будь-якому віці ти уявляла цей день. Знаєш, а на цьому моменті я таки привідкрию цю завісу таємничості.

8 листопада. 
2016 рік.
Хлопець, з неймовірними скулами. Можливо, саме в них ти  закохаєшся. А можливо й не закохаєшся. Я ще не вирішила.

Просто не забудь цей день, домовились? Бо що б пригадати цю дату, мені довелося добре понишпорити в своїх нотатках(так-так, цей день позначений). Більш я нічого не розповім. Ти сама  все відчуєш.

Знаєш, а зараз я  буду дякувати тобі. Ну отій, в 10, 13 чи навіть 17. Саме ти зробила мене такою. Дякую, що не дозволила мені натворити тих дурниць. Хоча, в університеті здоровий глузд тебе покине. І ти їх таки наробиш і ще безліч інших, за які потім буде неймовірно соромно перед собою(ну так я ж писала лист майбутній собі).

Краще придивляйся до людей. Біля тебе дуже багато гнилих і несправжніх. Не довіряй людям, серйозно. І, о, Господи, не впускай їх у свою душу. Взагалі, краще нікому свою душу не показувати. Нехай думають, що ти без неї. Нехай думають, що ти залишила її десь там, у котромусь із життів.

Тааак, гаразд. Кого я намагаюся перехитрити й обманути? Себе? А от це вже геть не смішно. Ти завжди будеш довірятися цим бісовим людям. І щоразу тебе кидатимуть саме тоді, коли вони замінять тобі повітря. Повір, буде боляче. І кепсько. І достобіса неприємно від того, що знову наступила на одні й ті ж граблі.

Але ти не думай, що все так погано. Я щаслива. А це головне. Бо пройде кілька років і ти станеш мною, еге ж?

Просто пам’ятай: все найкраще – попереду. 

І ще: полюби себе. Допоки не полюбиш сама себе, нічого у тебе не вийде. І ніхто тебе не полюбить.

Хочу щоб хтось хворів мною. 
Так-так, саме хворів. Ні, не кохав.
От так само, як я хворію тобою. Тільки мною. 
Ні, я не закохана. Я просто хвора тобою.

Йой, це паскудне відчуття. Геть паскудне.

Досі продовжую гризти ці бісові нігті.
Досі прокручую цю історію в своїй голові.

Я навіть не можу сказати «нашу історію». Справи геть кепські, еге ж?

От зараз я ненавиджу свій мозок, який запам’ятав все до найменших дрібниць. Я пам’ятаю, як розширювалися твої зіниці, коли ти дивився на мене. Я пам’ятаю посмішку у кутиках твоїх губ. Я пам’ятаю кожен цілунок. А того й гірше –  я його досі відчуваю.

І терпіти вже несила, бо коли болить й пече – кожний спомин вбиває.

Нічого не повернути, і навіть не відтворити. Та й історію нову ми вже не напишемо. Ми навіть в цій не поставили крапку. Так і стоять ці бісові три крапки.

У кожній людині є Всесвіт

Чорт, та у кожній людині є зорі. Але хто як дивиться, хто як бачить. Хто як заслуговує на них.
У кожної людини є свій Всесвіт. І, зазвичай, він знаходиться в одній людині.

Знаєте, а на зорі не можна дивитися самому.

Навіть тоді, коли ти сидиш на мокрому піску, чуєш, як об скелі розбиваються хвилі, а поряд пляшка хорошого червоного вина.

Ні, на зорі не можна дивитися самому!

Хоча, ви й так їх не побачите.

Їх бачать тільки ті, хто є чиїмось Всесвітом. Зорі бачать тільки щасливі.

А щоб бути щасливою, мало володіти Всесвітом, треба бути ним.

Це так жахливо, коли в людини є лише пусте чорне небо. От тоді вона дійсно самотня.

І от є я.

      і моє чорне небо.

І ще: ніколи не пийте вино наодинці. Навіть хороше. Навіть червоне.

Тут кожен знайде себе;3

Цей стан знайомий всім: гризти нігті до крові. До тих пір, поки ще можна терпіти. Тю, і навіть тоді, коли більше не можна. Тобі байдуже, що про це казатиме мама. Тобі байдуже, що з дитинства бабуся вчила, що нігті мають бути охайні. Бо ти ж дівчинка. Але тобі байдуже. Ти продовжуєш дивитися у темряву й гризти ці бісові нігті.

Тобі байдуже, що ти дівчинка.

Чорт, люблю  робити собі боляче.

Люблю вбивати себе. Люблю вбивати себе своїми ж думками. Краще один раз вбити себе., ніж щодня вмирати від слів тих, кого любиш.

Щовечора дивлюся у стелю і нічого там не бачу окрім темряви. Це гірше, що могло трапитися  з дівчиною: лежати і нічого не бачити. Лежати і нічого не відчувати.

Слухати одну пісню. Перечитувати одне повідомлення. Тримати в голові одну людину. І не в змозі навіть плакати. І навіть не чути тишу.

Весь твій біль перемішався з ненавистю та запахом мандарин, які розкидані по всій кімнаті. Але ж в тебе на них алергія.

І тоді ти знову залишиш душу на папері.

Але ніхто не зобов’язаний читати твою писанину.

Це дуже страшно: жити лише ненавистю. Ненавистю до себе.
А все тому, що колись, хтось дуже важливий для тебе і твоєї душі, зробив дуже боляче. А ти не знала куди подіти цей біль. І просто жила з ним. 

А потім припинила дивитися людям в очі.

*ціль на завтра: добити себе остаточно*

Мрійте. Мрії люблять збуватися

Та, я заслуховую пісні до нудоти.
Я закохуюсь по декілька раз на день.
Та, я себе ненавиджу.
Та, я ненавиджу людей.
Та, я досі мрію про власну затишну книгарню.
Та, я досі мрію про подарований букет ромашок.
Та, я досі мрію, щоб хтось боявся мене втратити.
Та, я досі мрію.
Та, я досі вмію мріяти.

Перші хвилини зими. Це ж потрібно зробити якийсь підсумок осені, та?

Так от: в цій осені було все. Та осені не було. Отої, із запахом старих книг та дощем.

Ця осінь - з вином, конспектами та першим поцілунком. Фу, з таким солодким та приторно гірким. 

Знаєш, ти дуже багато змінила.

Я б навіть сказала надто.

А, можливо, це й не ти .

Пора року нічого не змінює. Ніколи. Все завжди залежить тільки від нас.

Я постійно шукала себе. Іноді знаходила, а потім одразу  втрачала.

Та одне я таки зрозуміла: я вже не така як була тиждень, місяць чи навіть годину тому.

Все може змінитися в один день. За секунду.

Але щоб це зрозуміти, мають пройти роки. 
Ну чи хоч на секунду довше, ніж ти затримуєш подих в очікуванні, що щось таки  зміниться.

\Я боюся себе\

Бо я вже зовсім не я.

Я боюся ту, ким я стану. 
Чи може вже стала.

Мене вже немає.

Від мене тої вже майже нічого.

Я вмерла. Розчинилася у вині та власних думках. А може й у власному бруді.

Обирайте самі, що вам більш до вподоби.

А ще - мене вбили.

Ну ні, я часто вмирала.

Просто цього разу я не знайшла в собі сил, що б хоч якось боротись.

А, може, навіть і не шукала.

Але, чуєш, осінь 2016, я тебе не забуду. Ніколи. Обіцяю.

Ти ж забрала єдине, що в мене було : мене і мій перший поцілунок.

Ну це мені зараз так здається. А насправді, пройде кілька років і я навіть не згадаю цього.

Ненавиджу тебе і твої дужечки))))))))

Я ненавиджу тебе.

Оці дужечки, до яких ти мене привчив. До Mountain Breeze.

Да щоб тобі в житті було так добре , як мені в ту ніч

Я не знаю як ти це зі мною зробив . Я не знаю, як ти зумів мене до себе привчити.

Та ні, знаю.

Ти був перший кого я підпустила до себе настільки близько.

І що з того вийшло? Я тепер проклинаю себе.

Мені хочеться здерти із себе себе справжню.

Я була перед тобою собою.

І це найгірше, що могло трапитися : відкритися людині.

А ще я тобі довіряла.

Я знала, що нічого хорошого з того не вийде(фу, яка дурна і банальна фраза)

Мені важко зараз оцінити, що я відчуваю.

В мені зараз надто багато думок. І спогадів.

А ще багацько ненависті.

І не лише на себе, а й на тебе.

Знову на себе і знову на тебе.
Ти зробив мені боляче. А я тепер маю кудись дівати цю біль.

Та це пройде.

Воно все пройде.
І не залишеться нічого. Ні посмішки, ні болю. 
О, щоправда, буде байдужість. А це найгірше, що може трапитися з дівчиною. От коли ні гірше, ні краще. Просто ніяк.

Нічого не відчувати - це гірше ніж померти.

Дякую людям, котрі не дозволяють мені зараз плакати.

Я ненавиджу тебе, ти це чуєш?