Одного ранку я прокинулася і побачила, що перетворилася на

...клубок рудої шерсті.
Я легенько вкусила себе за хвіст, і коли відчула пронизливий дотик тоненьких зубчиків, то зрозуміла, що це не сон.
Кліпаючи своїми маленькими очима, я струсила рештки сну, але лисяча подоба залишилася.
Та як це можливо?
Звісно, іноді я помічала подібність до своєї Сари, але ніколи не відчувала потребу стати нею.

Я боялася себе.
Я боялася ту, що була в мені.
Я боялася ту, ким стала.
Як виявилося, вона знає мене краще, ніж я.

Тій, яку ніколи вже не забути

Пробач мене за це.

Моя люба Іринко,

Це вже не перша спроба за цю ніч написати прощального листа. Та кого я дурю? За ці всі достобіса важні місяці. Мені здається, настав той день( чи ніч), коли я справді можу тебе відпустити. Ні, не готова, просто можу.

Знаєш, а я ж досі не вірю. Все чекаю, коли хтось розповість про свій вельми невдалий жарт. Ну або я прокинусь.

Мені дуже важко підібрати слова. Справді. Я не певна, що зможу викласти на папері все те, що так болить.

У цьому листі я маю з тобою попрощатися. Назавжди.

Я пам’ятаю все і водночас нічого.

Я вже не можу згадати тембр твого голосу без перегляду відео.

Я забула твій сміх. І я ненавиджу себе за це.

 Я забуваю свою Ірцю. В голові лише певний образ. Все. Ніяких деталей.  Це добиває. Навіть коли ти вже давно мертвий.

Досі сподіваюся зустріти тебе посеред міста. А знаєш, що найгірше? А я таки знаходжу. Майже в кожній людині.

Нестерпно пече в грудях.

Іноді я забуваю і здається, що  наче й нічого не було. Щоправда, це лише на мить. Далі все стає на свої місця, і я знову відчуваю.

Я дивлюся твої відео. І плачу. Багато плачу. Пробач мені.

Я дивлюся на твої фото. І згадую усе-усе. Навіть те, про що волію назавжди забути.  Пробач.

Я надто довго тримала тебе. Пробач.

Пробач за все.

І ще безліч таких «пробач».

Моє життя триває. Дуже хочеться зустріти тебе десь у місті і розповісти усе-усе. Про те,  як робили боляче. Про те, як не вірила в себе.

Я хочу, щоб ти знала, як я змінююся.

Я хочу, щоб ти знала, як я пережила ці кляті 15 місяців.

Хоча я певна, що ти і так це знаєш. Ти тут. Ти поряд.

Я часто звертаюся до тебе подумки. Я не знаю чи це правильно. Але я хочу з тобою розмовляти. Мені не вистачає цього. Жахливо не вистачає.

Коли дивлюся на зорі, то знаю, що найяскравіша -  ти.

Такі народжуються раз на сто років. На жаль, це сторіччя вже втратило свій шанс.

Це вже друга осінь без тебе. І буде ще безліч таких.

В мене є ніч, щоб тебе забути і відпустити.

Зараз або вже ніколи.

Конче потребую твоїх обіймів до хрусту кісток.

Не можу сказати прощавай, тому, лети, мій ангеле співочий.

Щоправда, я не знаю куди відправляти цей лист.

__________________________________________________________

Лист майбутній собі

Привіт, Анастасіє.

  Якщо ти читаєш цей лист, – вітаю, ти таки знайшла своє місце у житті.

  На даний момент мені 17 років і я стою на порозі нових відкриттів, а моє майбутнє – під темною завісою таємниці.

  Отож, ти – це я, тільки старша та розумніша.

 Хоча я тебе зовсім не знаю, та сподіваюся, що все склалося так, як ти мріяла довгими зимовими вечорами. Ти ж мешкаєш у місті Лева й щоранку вдихаєш аромат свіжої кави? Сподіваюся, саме там ти зустріла того єдиного, який буде кохати тебе й любити твоїх котів.

  Якщо ти вступила в омріяний університет «Острозька Академія» , то на даний момент вже мала б  його закінчити. Я впевнена, що ти закохана в свою роботу. Ти завжди любила писати.

  Дуже хочеться, щоб ти, вкладаючись спати, припинила вигадувати  ідеальне життя перед сном, а жила в ньому.

 
Сподіваюсь, ти таки відростила довге волосся, інакше всі мої старання були марними, а мрії так і залишилися лише мріями. Дуже хочеться, щоб у тебе була власна родина і багато-багато дітлахів. Двійня. Ні, краще трійня. Але спочатку синочок! Уявляєш, я навіть ім’я вже вигадала. Михась. Тобі подобається? Звісно, подобається, адже мине кілька років, і я стану тобою, еге ж?А через три роки народиться двійня дівчаток з очима кольору неба.

   У тебе має бути велетенський дерев’яний будинок, а поряд протікатиме ріка. Ти щодня будеш зустрічати світанки, сидячи на терасі з книгою в руці, а поряд стоятиме кухоль нескінченного чаю.

  Якщо моя пристрасть до книг не зникла, то уявляю яких розмірів твоя бібліотека! Дуже сподіваюся, що там буде особливе місце для «Крадійки книжок». Знаєш, в певний момент життя вона відкрила нам очі, і ми по-іншому глянули на світ.

 Досі любиш ромашки?

  Ох, дуже на це сподіваюся. Бо якщо ні, то разом із втраченою любов’ю до цих квітів ти втратила частинку себе.

 Ти ж зустріла заходи та сходи сонця в обіймах коханої людини в найгарніших куточках нашої планети? Якщо так, то, будь ласка, пронеси ці спогади крізь час.

 От чомусь мені здається, що як тільки ти почала жити окремо від батьків, то відразу купила кота: сірого короткошерстого британця. Не розчаровуй мене!     

 Хоча ти вже доросла жінка, але ніколи не забувай, що в тобі досі живе дитина. Я знаю, що ти дуже заклопотана й не помічаєш дрібниць навколо себе. Та все ж, іноді впускай в свою душу спогади. Повір мені, мамина посмішка, старенькі дідусеві  та лагідні бабусині  руки наповнять твою душу сонцем.

 Я дуже хочу, щоб ти була щаслива. От по-справжньому щаслива. Тому частіше посміхайся.

 Годі, я тебе знаю, тобі ніколи не личила серйозність.

 Ти ж знаєш, як я любила дивитися «Орел та Решка» і мріяла хоч раз побувати на місці ведучих? Так от. Моя маленька мрія має здійснитися.

Ти ж не проти?

 І ще.

 Ніколи не забувай ці роки. Домовились? Запам’ятовуй все хороше що буде і ще краще запам’ятовуй все погане.

 І заради Бога, прошу: припини наступати на одні й ті ж самі граблі!

  Знаєш, я мрію про власну затишну книгарню. Я подам тобі ідею, а ти втілиш її в життя, гаразд? Вона матиме запах кавових зерен та чорного шоколаду. Там буде безкоштовна випічка та ідеальне місце для читання книг.

  Не втрать мої мрії. Вони для мене – все.

 Та навіть якщо це залишиться тільки на папері, прошу, просто залишайся собою. Ти чудова. Пам’ятай це! Ніколи не втрать віру в себе. Працюй над собою. Виховуй в собі людину.

Я знаю, що ти зараз сидиш на дієті, та, зрештою, іноді можеш дозволити собі тістечко.

 Обіцяй, що ніколи не образиш ані словом, ані ділом тих, кого любиш. Не стань моєю найбільшою помилкою в житті.  І останнє, про що проситиму:нехай в твоєму серці знайдеться місце для Ромашківки.

 Сподіваюсь, що ніколи не розчарую тебе.

 Сподіваюсь, що ніколи не розчаруюсь в тобі.

З любов’ю,

                 та, що колись стане тобою.

Які 5 книг я пораджу прочитати молодшій сестрі чи брату?

Книги для мене – це щось особливе, магічне і таємниче.

Я тону в них. Але мене  не потрібно  рятувати.

Коли просять порадити хорошу книгу, я відразу розгублююся. Не тому, що не маю що порадити, а тому, що неможливо виділити якусь одну. Кожна з прочитаних мною історій –  це ще одне прожите життя. Я закохувалася в героїв, я переживала  біль їхньої втрати, я плакала та сміялася, я помирала разом з ними. Тому, коли раджу книгу,  хочу, щоб людина теж відчула це.

Про що я думаю наодинці

 Хочу відразу попередити, що все написане мною тут і зараз ґрунтується лише на власному досвіді, фільмах та книгах.

 Самотність – це круто. От справді. Ти можеш чути власні бажання, знати свої страхи та й, взагалі, поговорити із собою.

 Але люди вперто бояться її. Бо ніхто не хоче знати правду про себе.

Людині не може бути сумно наодинці із собою, але якщо це все ж трапилося, що ж, вітаю - вам варто себе боятися.

 Коли я залишаюся тет-а-тет зі своїм внутрішнім «я» воно ніяк не замовкає. Факт, що я залишилася сама, дає змогу скинути з себе маски, які одягала протягом дня, та нарешті просто бути собою. Я даю шанс своїй внутрішній Насті. Саме тому, коли двері зачиняються, і приходить розуміння того, що залишилася наодинці, відразу з’являється купа ідей та повна готовність змінюватися. Почати бігати, зробити новий манікюр, завести кота, змінити свій стиль та стиль свого життя. Водночас, хочеться всього і нічого. Мене роздирає бажання почитати книгу, переглянути старий  фільм чи просто лягти на підлогу й годинами дивитися в стелю.

Совість

Совість. Я пробую це слово на смак.  Що таке совість? Хто вона взагалі така, ця совість? Вона хоч існує? Про це варто пофілософствувати.

Для мене совість - це тоненький голосочок у нетрях душі, що іноді нагадує про себе. Іноді. А коли й зовсім не замовкає. Цей голос не дає мені спокійно спати, спокійно жити. Ці докори сумління змушують, хочеш ти цього чи ні, задуматися над правильністю. 

 Чи правильно я вчинила? Чи правильно я живу? Можливо, все моє життя - помилка?  

 Але звідки ця пані може знати, що правильно, а що ні? На жаль, я не маю відповіді на це запитання. 

 Совість у кожного своя.