Завжди було цікаво спостерігати за людьми на вокзалах чи в аеропортах.

Зараз пишу оце в потягу набитим людськими історіями.
Ви лиш уявіть скільки раз ці люди тонули в інших і скільки разів розбивали їхнє серце. А потім безжально намагалися його склеїти.

Повна вакханалія.
Ви бачите їх лиш в цю секунду. І, можливо, більше ніколи й не побачите серед натовпу. У вас більше не виникне бажання дізнатися хто чекає їх дома. Та й чи взагалі хтось чекає. О котрій вони прокидаються?
Можливо о п'ятій ранку, щоб вигуляти свого єдиного пса?

Йой, а ще цікавіші вечори. З ким вони їх проводять? Хто приходить у їхні сни, коли вони вже не взмозі боротити із втомою?

Дике бажання дізнатися про перше кохання дами з уже сивими скронями. Ну десь там, у дерев'яному будиночку, під акомпонимент потріскуючих гілочок в каміні. Чи просто розмовляти з нею до ранку. І на ґанку, за чашкою какао з маршмелоу,  лиш на долю секунди, але вона впізнає у вас свою молодість. 

Ви лиш на мить, але уявіть, як знайомство з кимось з них перевернуло б усе ваше життя.

Завжди хотіла хоч на день помінитися з кимось тілами.
(Чи
Можливо
Помінятися життями?)

А якщо я сяду в інши потяг? Ну з якого мене не чекать. Моє життя ж припине бути моїм. Я почну якесь інше. Чи не так?

На вокзалах у нас було стільки можливостей змінити життя, але ми свідомо відмовлялися, сідаючи в свій потяг чи автобус.

Остання ніч, в якій мені 17.

І от я знову пишу собі. Знову навіть  не знаю навіщо. Здається, наче скоро має трапитися щось вельми важливе. Щось таке, що переверне мій світ і змінить мене.
Так от. Я хочу запам’ятати все. Думки, страхи. Я хочу запам’ятати людей, котрі будуть біля мене. Я хочу навіть через 30 років згадати той вечір, коли остаточно розпрощалася з дитинством.

Тут мали б бути написані якісь розумні речі.

 але

ні, це не до мене\

Я лиш спробую написати, що я зрозуміла за свої sweet 17

Ніколи не пийте вино наодинці. Навіть хороше. Навіть червоне.

П'яні люди -  найщиріші.

І ніколи не тримайте в голові лиш одну людину. Бо коли розімкнуться її руки – ти розіб’єшся сам.

Всесвіт давно все вирішив. Ви не зустрічаєте людей випадково. У вашому житті немає випадкових людей. Просто затямте це десь собі.

Перед різними ми різні. І так дуже легко згубити себе.

Довірятися людям не смертельно. Смертельно коли не тим. Вже шалено шкодую, що надто багато людей знають мене справжньою. Просто найбільша помилка мого життя. Мене можуть зрадити одночасно так багато людей.

Рано чи пізно, але ви зробите те, що в дитинстві клялися ніколи не робити. Та й не лише в дитинстві. Все може зміниться в один день. Але щоб це зрозуміти мають пройти роки.

От коли ви не будете мати ніяких планів та мрій, то вони й не будуть розбиватися. А так – терпіть.

Але ж мрії можуть стати реальністю, якщо в них повірить ще хтось, окрім тебе.

Десь там, глябоко в душі, але полюбіть себе. Тоді у вас все вийде.

Тебе будуть часто використовувати. Та й ти сам будеш використрвувати людей. Це нормально. З часом ви станете дуже жорстокими і вам перестане боліти. І, ах да, ви припинете дивитися людям в очі.

Прив'язуватися до людей жахливо. А ще жахливіше, коли вони зникають. Ні, не вмирають. А просто зникають. Щоправда, саме з мого життя.
Але ж все рано чи пізно закінчується. Як і моя історія.

І про те, що раніше  здавалося трагедією всього життя,  навіть не згадаю.

Бо мені ж не буде вічно 17.

мені було б дуже соромно

і я не змогла більше дивитися тобі в очі

якби ти це знав

але ти це ніколи не прочитаєш

і  більше не хочеш дивитися мені в очі

тому

я продовжу

і це буде нашим остаточним кінцем

Обіцяю собі

 що це останнє, що я написала для\про тебе. Гаразд? Хоча, знаєте, давати собі обіцянки не варто. Ми ж завше знайдемо слова, щоб їх порушити.

я зрозуміла

 Щоб відпустити минуле потрібно просто про нього розповісти комусь.

Або ні, навіть не так

Щоб відпустити минуле потрібно поговорити з людиною, яка й була тим всім твоїм попереднім.

 Не варто тримати це в собі, згадувати ночами і берегти, як щось-важливе-для-душі.

Знаєте, це дуже страшно, коли людина починає в собі колупатися, розбирати спогади на моменти, і дуже

дуже

багато думати

і десь там

дійти до тієї бісової істини

і ще більше розчаруватися в собі

Від його імені завжди пахне сонцем

Єдиним чоловікам у моєму житті присвячується

Той, який свято вірить тобі.  Той, який свято вірить у тебе.

Він  знає всі зменшливо-пестливі форми мого імені. Він застав мої перші кроки та першу любов.  Можливо, його образ дещо ідеалізовано. Але він назавжди залишиться дідусем з блакитними очима, який так свято вірив у мене.

Моє дитинство пов’язане саме з його санчатами. Моє дитинство пов’язане саме з його казкою. Моє дитинство пов’язане саме з ним.

Лише він ладен місяцями тримати для мене найсолодше та найчервоніше яблуко.

Його віри вистачило б на весь світ.

Той, який завжди  любить та завжди чекає.

___________________________________________________________

Татко.

Ні, він не ідеал. Але й таких татусів більше немає.
Він приносив мені подарунки від зайчика, купував взимку морозиво  та складав свої власні казки. Я й досі пам’ятаю ці історії про Настусю, Катрусю та Лева. Я буду розповідати їх своїм дітям. Е ні, нехай татко подарує ще комусь таке ж щасливе дитинство.

 Наша історія почалася ще задовго до мого народження. А тепер я помітила його першу сивину на скронях. А ще на його вусах, котрі так лоскотали мої дитячі щічки. День за днем він стає все більш схожим на дідуся. От на  такого доброго вусатого діда, котрий ладен віддати усе, заради своїх внуків. І донечок.

Він почав носити окуляри.  А через 2 місяці він поведе старшу доньку до вінця.

Я знаю, що він дуже гордий за нас.

Я знаю, що він дуже нас любить. Знаєте, я можу напевне сказати, що ще ніхто так не любив своїх доньок , як він. Справді.  Він пробачає абсолютно все. Він ніколи не ображається. Він ладен віддати все, аби ти тільки була щасливою.

 Весь Всесвіт міг помістити в їхніх руках. Але, чомусь, там завжди була я.

 Моє серце навіки належатиме лише цим двом чоловікам.

Я дуже сумувала за цим.

Ні, я люблю кожну пору року.

Всі вони варті того, щоб про них мріяли вечорами. Холодними зимовими чи довгими літніми.

Але ця

В ній є щось таке

Що змушує про неї писати.

От нам здається, що в новому році щось обов'язково має змінитися. Так от. Весна це саме той час. Весною змінюємося ми самі.

І це вже все змінює.

Хоча це вже частинка літа

Але 

Я сумувала за дощем. Ні, навіть не так. Я сумувала за звуками зливи.

За довгими заходами сонця.

За сухим асфальтом по якому можна увечері бігати. 

Я сумувала за минулою весною.

Де мені лиш виповнилося 17.

Де повно амбіцій, страхів та так і нездійснених мрій.

Ця ж весна має присмак невиконаних обіцянок самій собі. Хоча, 2017, я маю на тебе надто багато планів.

А більшої дурниці Всесвіт і не знає: сумувати за тим, що вже було й більше не повториться. А навіщо повторяти, чи того гірше, повертати минуле? В цьому немає потреби. Тоді у нас не буде жодного шансу на майбутнє. Ми ж бо житимемо дурницями та помилками

Вже самій це набридло.

Тебе занадто в моїй голові.

Ти набрид мені.

Тепер потрібно викинути  ті спогади. Чи віддати їх комусь. Та, саме віддати. Можливо, вони б когось зробили щасливим. Але точно не мене. Ні, не мене.

Я знову тут.

Колись наївно думала, що це місто зробить мене щасливою. Чесно? Ще ніколи так не помилялася. 

Щасливими нас роблять люди. Нещасними нас роблять міста, де ми колись були щасливими. Байдуже, що у вас зараз. Можливо ви навіть давно не ви. Байдуже. Ми завжди будемо нещасні там, де  кимось були щасливі з кимось..

Можливо ти нарешті зникнеш?

Благаю.

 Головне більше не пускати тебе в свої сни.

Будь ласка, давай вже попрощаємось навіки?

На

 раз

два

три

прощавай.

Я думала про це 2 роки. 2 бісових роки

 а тепер

Ну що ж, Львів, а тепер я їду до тебе з мрією.

 Та, це всього лиш  мрія, якій я  навіть не хотіла дати  шанс на втілення. Яку довго намагалася вбити в середині себе.

Але, будь ласка, дозволь їй здійснитися. 

Прошу всім серцем. Палко прошу всім серцем.

Ну, гаразд. Це не мрія всього мого життя. Ні. Мабуть, це взагалі неможливо назвати мрією. Це щось дуже спонтанне. Але, знаєте, все раптове воно завжди  найкраще. 

От саме такі шалені й безглузді думки роблять наше життя.

Іноді дуже важливо дати собі ляпаса і йти. Просто йти вперед. І жодного разу не дозволити озирнутися назад. Іноді дуже важливо почути : «Якщо вже рушила, то йди до кінця». Результат завжди виправдає це божевілля.

От знаєте, коли дуже сильно щось любиш, то з часом ти починаєш це ненавидіти.

Коли дуже сильно про щось мрієш, то боїшся, щоб це не було лиш  сірим димом чи попелом.

 Всі ми маримо про небеса, але ж живемо на землі.

 Так от.  Я боюся, що цим  нічого не стоїть. Що ця мрія  порожня. 

А ви знаєте, як це, розчаруватися в мрії? От і я не знаю. Мабуть, те ж саме, що й розчарування в собі. А може й гірше. Не знаю. Я ще віддана своїй мрії.

Я боюся. Шалено боюся.

Але це є мій шанс, щось змінити. Я не певна чи це варто робити. Але часу на роздуми вже нема. Певно доля  все давно вирішила. Потрібно зробити  всього крок, що б дізнатися «так» чи «ні». Але між тим кроком буде безліч годин очікування.

Знаєте, я боюся почути «так», бо тоді не знатиму, що робити із своїм життям.

Вже пізно відступати.

Вже пізно. Потрібно спати.

А я досі пишу оце все. Не зрозуміло кому. Не зрозуміло навіщо. Хоча. 

Можливо з цього все почнеться?

 Почнеться моя нова книга мого нового життя. Виходить, що це я пишу теперішній собі?

Все. Більше нічого не писатиму. Я й так запам’ятаю цей день. Не знаю звідки ця впевненість. Я взагалі нічого не розумію. І розуміння це не прийде завтра чи десь на тижні. Ні, лиш через кілька років я зрозумію, яку важливу(чи не дуже?) роль мав цей день в житті.

А доти

а доти я проситиму місто, яке є мрією ледь не для кожного, що б саме там, здійснилася моя заповітна.

Палко прошу всім серцем.