Я думала про це 2 роки. 2 бісових роки

 а тепер

Ну що ж, Львів, а тепер я їду до тебе з мрією.

 Та, це всього лиш  мрія, якій я  навіть не хотіла дати  шанс на втілення. Яку довго намагалася вбити в середині себе.

Але, будь ласка, дозволь їй здійснитися. 

Прошу всім серцем. Палко прошу всім серцем.

Ну, гаразд. Це не мрія всього мого життя. Ні. Мабуть, це взагалі неможливо назвати мрією. Це щось дуже спонтанне. Але, знаєте, все раптове воно завжди  найкраще. 

От саме такі шалені й безглузді думки роблять наше життя.

Іноді дуже важливо дати собі ляпаса і йти. Просто йти вперед. І жодного разу не дозволити озирнутися назад. Іноді дуже важливо почути : «Якщо вже рушила, то йди до кінця». Результат завжди виправдає це божевілля.

От знаєте, коли дуже сильно щось любиш, то з часом ти починаєш це ненавидіти.

Коли дуже сильно про щось мрієш, то боїшся, щоб це не було лиш  сірим димом чи попелом.

 Всі ми маримо про небеса, але ж живемо на землі.

 Так от.  Я боюся, що цим  нічого не стоїть. Що ця мрія  порожня. 

А ви знаєте, як це, розчаруватися в мрії? От і я не знаю. Мабуть, те ж саме, що й розчарування в собі. А може й гірше. Не знаю. Я ще віддана своїй мрії.

Я боюся. Шалено боюся.

Але це є мій шанс, щось змінити. Я не певна чи це варто робити. Але часу на роздуми вже нема. Певно доля  все давно вирішила. Потрібно зробити  всього крок, що б дізнатися «так» чи «ні». Але між тим кроком буде безліч годин очікування.

Знаєте, я боюся почути «так», бо тоді не знатиму, що робити із своїм життям.

Вже пізно відступати.

Вже пізно. Потрібно спати.

А я досі пишу оце все. Не зрозуміло кому. Не зрозуміло навіщо. Хоча. 

Можливо з цього все почнеться?

 Почнеться моя нова книга мого нового життя. Виходить, що це я пишу теперішній собі?

Все. Більше нічого не писатиму. Я й так запам’ятаю цей день. Не знаю звідки ця впевненість. Я взагалі нічого не розумію. І розуміння це не прийде завтра чи десь на тижні. Ні, лиш через кілька років я зрозумію, яку важливу(чи не дуже?) роль мав цей день в житті.

А доти

а доти я проситиму місто, яке є мрією ледь не для кожного, що б саме там, здійснилася моя заповітна.

Палко прошу всім серцем.

Можете навіть не читати цю писанину. Я не скажу тут нічого нового, а тим паче  розумного. Це ж просто мої думки. І те, чим я живу.

 Загалом, чергова дурниця. 

Ви досі продовжуєте? Ну гаразд.

Ми потребуємо людей біля себе. І як би дивно це не звучало.

Знаєте, і це не завжди найрідніші. Ви їх майже не знаєте. Чи навіть й не зустрічали.

О, а вам знайоме відчуття, коли ти потребуєш біля себе людину, яку ніколи не зустрічав, а можливо й ніколи не зустрінеш? Але вона конче тобі потрібна. 

От ти просто готовий впустити її в свій Всесвіт, не боячись, що залишися без зірок.

Можливо це лиш в мене так, але я не можу довіряти людям,  які добре знають мене. Навіть якщо я їх вже давно прочитала і вивчила, як стару книгу. Ні, не можу віддавати таким людям частинки душі, оте своє - потаємне. Дурне та й годі.

Ні, я люблю віддавати свою душу незнайомцям. Просто так.

А ні, в обмін на зраду. Завжди.

Досі продовжую це робити: довірятися незнайомим людям. Бо лиш з ними я є такою відвертою і чесною. Лиш з ними я можу дізнатися, яка я дійсно. 

Перед різними ми ж різні, правда? І так дуже легко згубити себе.

Щоб нам не говорили, але нам потрібна віра. Ні, не рідних. Часом найнезначніша людина в твоєму житті може розпалити багаття твоєї мрії. От вона просто вірить. І цієї віри вистачило б на весь світ.

Дуже важливо десь там її зустріти. Людину, яка ніколи не дозволить здатися на половині шляху. Ні, не тому, що так вірить. Ти просто не маєш права її підвести. Хей, в тебе хтось повірив. У цьому бісовому світі в тебе ще хтось вірить. Так не підведи її! 

І знаєте, саме це не дозволяє мені зараз здатися, навіть не спробувавши. В мене ж ніхто не вірить окрім неї. Навіть батьки.
Ніхто, окрім неї.

Дякую, що ти з’явилася в моєму житті

Чорт, звідки це відчуття нікчемності?

День за днем все страшніше залишатися наодинці із собою. Я боюся своїх власних думок. Я боюся себе.

 День за днем я все більше потребую самотності.

 В моїй голові надто багато всього. Я навіть не можу викласти це на папері.  Чи  більше не хочу. Я ще не вирішила. А ні. Я більше не хочу, щоб мою писанину хтось читав. А того й гірше – розумів.  Бо це надто,- щоб твою душу читали незнайомці.

Я не хочу щоб хтось мене знав.

Хочу лиш загубитися у цьому Всесвіті. Зникнути та розчинитися. Мені чомусь надто багато болить. І як не старайся -  продовжує боліти. Це щодня забирає чверть мого життя.

 Щодня відчуваю, як зростає огида до самої себе. Ні, не ненависть. Відраза до себе. Своїх вчинків. Думок. До всього, що зі мною пов’язане. Я зрозуміла, що щось таки роблю не так. Але не зупиняюся. І навіть не хочу зупинитися. 

 Я так нікчемно проживаю своє безцінне життя. Мені соромно. 
 Але я ж нічого не буду змінювати на краще. Ні, я продовжу вбивати себе своїми ж думками.

 Тебе забагато в моїй голові. Я хочу поставити крапку у цьому всьому. Ті бісові три крапки не дають мені спокою. Знаєш, в середині мене досі щось обривається, коли я згадую про тебе. Скільки б «але» я не вислуховувала. Скільки б я не домовлялася із собою. Я боюся закохатися в тебе. Зі спогадів, які в мене ще є. І котрими я зараз живу. Бо коли я люблю, то це завжди щось більше.

Взагалі, чому я ще щось відчуваю?

Дике бажання зникнути.

Вечірній Львів чув безліч зізнань у коханні. І ви не прочитаєте тут нічого нового. Просто я закохалася у те, що й ви. У вечірній Львів. У його вулички. Запах запашної львівської кави теж викраде ваше серце. І байдуже, що ти ненавидиш каву. Львів без кави буде звичайним містом. Ні, красивим. Але вже не таким.

Про нього варто мріяти. Справді. І чим довше ти про нього мрієш, тим швидше закохуєшся. 

Моє серце Львів підкорив ще на вокзалі.
Люблю повертатися в старі міста. В них дуже легко закохатися.

 Але, знаєте, у Львові не можна жити. Ні, цього не потрібно робити у жодному разі. 

Тоді раптом кудись зникає магія з міста. І бруківка лиш дратує. І всі вулички ти вже знаєш. До нього не можна звикати.

Ні, це не правильно. Потрібно просто блукати  цим старовинним містом.

І ніколи не знати куди ти втрапиш. 

Але, куди б ти не прийшов, всюди будуть ті ж маленькі крамнички, запах львівського шоколаду та вуличні музиканти.

Ні, у  Львові не потрібно жити. Жити потрібно Львовом.

 Ровенські дівчата. Львівські хлопці. Так було завжди. Ще як тільки починалася наша історія. 

 4 імені. 2 хлопця. 2 дівчини. Думаєте, це звичайна історія любові? Ні, в жодному разі! 
 Цього було достатньо, щоб створити нашу історію – моє дитинство. Е ні, наше дитинство. Знаю, звучить дуже пафосно і водночас доволі ванільно. Але в тій дружбі дійсно було щось особливе. Щось більше, ніж спільна кров братів і сестер.

Та, зараз я можу сказати, що то закінчилося. Щоправда, я не знаю в який момент все обірвалося. Коли і куди зникла постійна залежність один від одного. В який момент ми припинили існувати як четвірка, і кожен став сам за себе. В який момент ми виросли.

Жодними словами не можна описати кінець. Будь чого. Байдуже, чи то дружби чи любові. У кінця немає слів. Ніколи.

Одного разу ми просто припинили говорити до ранку. І вдень теж зникла потреба розмовляти. 

Ми просто не змогли продовжити історію котрогось літа.

  Ми складаємося з безлічі маленьких історій. Вони і є моїм дитинством. Бо ці спогади налиті сонцем і мають запах щойно скошеної трави. Чи  сіна. Чи запах річки. Чи звук травневої зливи. Байдуже. Головне, що коли я згадую їх, то посміхаюся. 

  А ще ми можемо згадувати їх всю ніч і не змовкати.  Просто ніч має якусь свою магію, котра робить нас знову дітьми. І байдуже, стільки б часу не пройшло.

 Наше спілкування було лише в селі. Ми ніколи не спілкувалися поза його межами. Ми існували лише тут. Максим, Катя, Назар, Настя. Катя і Максим. Я і Назар. Так можна продовжувати вічно. Хоча це просто наші імена.

 Щоразу, коли поверталися сюди, то між нами було кілька хвилин(а то й годин) тиші. Ми ніколи не кидалися відразу в обійми. Ми мовчали. І придивлялися. І намагалися зрозуміти чи нічого не змінилося з нашої останньої зустрічі. Чи ми часом не змінилися. Чи досі існує наша дружба. І наш сміх. А доти – тиша.

 Дуже хочеться вірити, що наша історія ще не закінчилася. Ну або її продовжать наші діти. Або створять нову – свою.

А в який момент ти припиняєш вірити в казку? В який момент ти припиняєш ловити язиком сніжинки, чимдуж бігти до замерзлої калюжі та  відраховувати дні до Нового року?

Ніч, у яку трапляються дива.
А ми більше не віримо в неї. Чи ж це ми не віримо в дива?

Та, сивого бородатого старигана не існує.

Але ж річ навіть не в ньому. Ні, тут річ зовсім в іншому. В нас.

Подейкують, що це просто дорослі не вірять у дива. Просто дорослі не вміють бути дітьми і решта таких дурниць. 

Але ж мені лиш 17. Я не є дорослим. І я вмію мріяти.

Та, отак щиро, отак наївно, я б навіть сказала ще по-дитячому.

 Виходить, що в мені щось змінилося за цей рік. За цей достобіса важкий рік.

Але ж  я знову хочу  із захопленням дивитися на сніг. Я хочу  зриватися з місця, та щодуху мчати до вікна, коли почую звуки салюту . І отак,  годинами спостерігати, як різнокольоровими вогнями палає небо.

Чому ця ніч більше не має тої магії, котрою володіла, коли я була дитям?

 Невже я стаю дорослим? Отаким занудним, сірим Дорослим?

Кепсько. 

 Більше я не закреслюю дні в календарі, щоб швидше настала та єдина ніч, в котру можна( а й навіть треба!) не спати. Зранку я не помчу до ялинки за своїм подарунком. Та й навіть якщо я загляну під неї, то ніц там не знайду.
Діда Мороза ж не існує. Це знають всі дорослі. Та й навіть дітлахи. Але вони продовжують вірити в нього. В того, хто щороку сипле лапатий сніг з неба.


Ялинка  чомусь стала для мене не більше, ніж деревом. Та, красивим, але просто зеленим деревом.

 В мені зникло бажання годинами дивитися на різдвяні вогники. Знаєш, ну коли швидко-швидко, а потім повільно? Раніше ж я приходила у захват від цього.

От тому то  зараз я, як ніколи, потребую дива. 

Ну і  хоч трохи снігу.

Перша година ночі. Уже – 29 грудня. До Нового року залишається лиш кілька ночей. Чорт, всього 2.
 Ну що ж, я готова прощатися з тобою, 2016. Навіть якщо за ці 2 дні перевернеться мій світ. Ні, 2016, прощавай.

Здавалося б, за цей рік сталося стільки всього, але ж ніц не змінилося.

Ну гаразд. Просто я боюся цих бісових змін. І не хочу їх помічати.

Але багато що змінилося. Та й навіть я. Та й навіть в мені, день за днем, щось переверталося. Клац-клац. І ось я стала такою, якою зустріну цей бісовий 2017.

Дивлюсь як горить гірлянда і не знаю, що писати далі. На цьому абзаці раптом закінчилися слова. Ні, я не сказала все, що хотіла залишити тут назавжди. Просто слова кудись зникли.

________________________________________________________

2016, тобі подякувати чи що?