Я не знаю з чого розпочати.

Хоча, не знаю чи взагалі варто це починати.

Щойно померли люди. Багацько людей. Буквально кілька секунд тому.

Окееей, та, вони були на папері. Ви скажете, що вони всього лиш на папері. І що це навіть й не зовсім люди. І отут я готова щодуху сперечатися.

Щойно обірвався мій світ. Рухнув. Згорів. Зник. Навіки змовк разом із останньою перегорнутою сторінкою. Обирайте, що вам більше  до вподоби.

Але

Мене  вже  немає. Я знову залишилася в\на сторінках книги. 
474 сторінки. І на кожній з них я щось залишила.

Іноді мені здавалося, що я сама – дивна. І от тут я хочу подякувати своїй уяві. Якби не вона – ніц би я не відчула, коли читала. Серйозно. А так, хоч іноді, але здавалося, що відчувала,як мій шлунок скручується, якщо десь на цій сторінці будуть пустоти. Ахахаха. Але я й кумедна. То все моя уява. Дякую.

На тих сторінках залишилося багацько моїх нервів. А ще я закохалася. І в мене теж закохалися. Прекрасне відчуття, якщо чесно.

Я думала в мене серце вистрибне із грудей від хвилювання за їхні життя. І це майже в кожному абзаці! А тепер уявіть, як кепсько мені було.

А якщо бути чесною перед собою – то там  я залишила себе.

А тепер уявіть, як кепсько мені тепер.

Я жила цим світом.

Я жила у ньому протягом 2 днів. І він був реальнішим за цей.

474 сторінки.

2 дня.

І неймовірно повна палітра почуттів.

 От як мені повернутися до звичного життя, де потрібно застеляти за собою постіль та  ходити на пари? ЦЕ ВЗАГАЛІ РЕАЛЬНО? 

Щойно померли люди. Щоправда в паперовій палітурці.

І от їхня історія вже закінчилася.

А мені залишається лиш перелистувати сторінки, вдихати цей запах(книга ж бо нова!), дивитися в стіну й думати, чи  справді це відбувалося.

Ох, як же тяжко відшукати цю тонку грань між реальність і книгою.

І жити так, допоки не зрозумієш, що знову готовий пережити це все. 

Допоки не зрозумієш, що готовий знову народитися і знову померти. 

Бо щоразу людина в паперовій палітурці, яка помирає – це ти.